Вроджена почуття року
Усього лише через кілька місяців після сольного акустичного виступу в клубі «Б1.Maximum» (див. «Ъ» від 29 серпня 2009 року) улюблений бузотер Британії Пітер Доерті привіз на цю ж майданчик всю свою групу. Виступ Babyshambles перевершило всі очікування БОРИСА Барабанова.
Сольний атракціон Піта Доерті полягав у тому, що він співав і пив і в підсумку забрався в хлам без сторонньої допомоги, привівши російських шанувальників у повний захват. Взявши в нинішню поїздку колег-акомпаніаторів, поет розділив з ними не тільки інструментальні партії, але і алкогольні вправи. Піта Доерті у цей вечір цікавило в основному пиво. Основну тягар прийняв на груди гітарист Мік Уітнелл. Музикант почав з пляшки вина, але до кінця вечора встиг вмовити ще й ємність біленької. При цьому він встигав реагувати на кожну з покинутих фанатами записочок, прикурювати цигарки одна від одної та звукорежисерам скаржитися на погану роботу моніторів, а ледь група відіграла бісові «Fuck Forever», гітарист кинувся в натовп роздавати автографи. Але найбільше враження справив той факт, що весь концерт пан Уітнелл відіграв на «п’ять», як і кожен з його колег. Тут треба розуміти, що мова йде не про віртуозних, завчених напам’ять партіях, а про феноменальне почуття рок-н-ролу, що у кожного з Babyshambles буквально в крові. Це як Емі Уайнхаус, яку на концертах алкогольні пари носить по всій сцені, але, коли вона випадково збігається у просторі з мікрофоном, ноти лунають єдино вірні.
А починалося все так, ніби через п’ять місяців після феєричного річного шоу Пітер Доерті вирішив схалтурити. Першу пісню Babyshambles навіть не змогли до ладу почати, довелося перегравати заново. Звукорежисер кинув пульт і побіг на сцену – пояснювати панам, відповідальним за звук моніторів, як саме треба крутити ручки. У лідера групи при цьому запліталися ноги, а басист як став свого комбіка, так і не відходив від нього. Тільки барабанщик у футболці з написом «СССР» незворушно відбивав ритм. Тим часом фанати Піта Доерті вели себе відповідно до вже сформованою традицією – обсипали сцену портретами кумира, куривом, іграшками, квітами і зім’ятими папірцями.
Через кілька пісень раптом виявилося, що Babyshambles привезли до Москви як слід збиту програму, а на сцені немає навіть традиційних сет-листів. Взаєморозуміння вражало уяву. Вони грали рівно, але не нудно. Піт Доерті, який культивує образ неконтрольованого Нехлюя, розумів колег з полуноти. Час від часу, сівши біля підніжжя барабанної установки, він переключався з панку і рок-н-ролу на блюз, і видно було, що він не просто вивчив акорди, але глибоко розуміє цю музику. Мимоволі на думку приходили імена російських музикантів, які не заперечують, коли їх називають основоположниками тутешнього рок-н-ролу. Жодному з цих панів і в помині невідома легкість і водночас глибоке біологічне спорідненість з класичним рок-н-рол, які демонстрував Пітер Доерті у фантастичному альянсі з колегами. Ось цей чоловік, якого дівчинки з партеру, схоже, вважають за плюшевого ведмедика типу Олександра Рибака, і справді ввібрав в себе всю піввікову традицію британського рок-музики. В його піснях – одне м’ясо і ні краплі жиру. Його концерт – річ наскільки проста, настільки й непередбачувана. Умотав за дві години своїх товаришів і своїх московських фанатів, Пітер Доерті в черговий раз виліз на монітор і – звалився на спину, сильно вдарившись головою, а чорну труну з музикою полетів кудись під сцену, на плечі охоронцям. Якісь люди з місцевих сек’юріті кинулися його піднімати, але їх відразу прогнали менеджери групи. Здається, вони говорили щось на зразок «Хлопчик у нас міцний, йому не вперше»